Субота, 17 серпня 2013 23:05

Єпископ Діонісій (Ляхович): «Питання емігрантів лежить мені на серці» Рекомендовані

18 08 2013Я познайомився з владикою Діонісієм (Ляховичем), тоді ще ієромонахом, у середині 1990-х років, працюючи кореспондентом часопису «Мета» Львівської архиєпархії УГКЦ. Будучи протоархимандритом Чину святого Василія Великого, він приїхав із Бразилії до Львова для участі в одному із заходів. Удруге наші шляхи перетнулися в Мадриді, куди владика завітав уже як Апостольський візитатор для українців-греко-католиків Іспанії та Італії у квітні 2009 року.

І ось нова зустріч акурат через чотири роки. Незважаючи на щільний графік, ієрарх УГКЦ не відмовив мені в інтерв’ю. Проте, спершу…

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Народився 2 липня 1946 року в Помбасі, штат Святої Катерини, єпархія Святого Івана Хрестителя в Куритибі (Бразилія). Середню освіту і початкову духовну підготовку отримав у духовній семінарії отців василіан в Іваї. Продовжував підготовку до священства у вищих католицьких навчальних закладах Рима та Бразилії. Має ліценціат із теології і спеціалізацію в ділянці філософії щодо питань Бога. 30 березня 1970 року склав вічні обіти. 8 грудня 1972 року був рукоположений на священика. Відтак виконував різноманітну душпастирську працю: упродовж восьми років був ректором семінарії та інституту філософії в Куритибі, викладав філософію і теологію в кількох навчальних закладах Бразилії.

У 1991 році приїхав до України для відродження філософсько-богословських студій Василіанського чину. 1994 рік – ректор Василіанського інституту в Золочеві, викладач у вищих духовних семінаріях України. Від 1996 до 2004 року – протоархимандрит ЧСВВ з осідком у Римі. 26 лютого 2006 року в бразильському місті Прудентополіс відбулася його єпископська хіротонія. Від квітня 2006 року до грудня 2008 року – куріальний єпископ Верховного Архиєпископа УГКЦ, керівник Патріаршої адміністрації, відповідальний за церковні громади в країнах, де немає структур УГКЦ, голова відділу душпастирства емігрантів, голова сенату Українського католицького університету.

28 грудня 2008 року перший Президент незалежної України Леонід Кравчук у рамках міжнародного проекту «Україна й українці – цвіт нації, гордість країни» вручив єпископу Діонісію (Ляховичу) нагрудний знак – орден «Патріот України».

7 січня 2009 року Святіший Отець Венедикт XVI іменував владику Діонісія Апостольським візитатором для українців греко-католиків Італії й Іспанії.

- Владико, тема українських емігрантів, напевно, дуже близька вам, оскільки ви народилися в Бразилії, жили серед української діаспори цієї країни. Що можете сказати про наших земляків, які віддавна скитаються світами, змушені бути за межами Батьківщини?

– Питання емігрантів лежить мені на серці. Коли в 2006 році став єпископом і приїхав до Києва, першим завданням, яке мені дав Блаженніший Любомир (Гузар), це бути візитатором українських громад у всьому світі, точніше там, де не було ще жодних структур. Винятками були Іспанія, Італія та Ірландія. Отже, довелося багато подорожувати, відвідуючи наших людей. Розпочинав з прибалтійських країн – Литви, Латвії та Естонії. Побував у Казахстані, кілька разів у Румунії, Молдавії, Греції, Ізраїлі. Їздив по всіх осередках, намагаючись щось організувати. А це не так легко. Бо треба, передусім, мати священиків. А знайти їх – складна справа. Словом, це перша річ, бо вже на початках мого єпископського служіння займався емігрантами.

Крім цього, коли був архимандритом у Римі, на заробітки до Італії тільки-тільки почали прибувати заробітчани. Ми організували першу громаду при монастирі. Саме там почали відправлятися й перші Літургії. Також відправив перше Богослужіння в Португалії в 2001 році в Алкаміні, неподалік від Фатіми, після чого розпочалася організація наших людей. Там мені було найбільш приємно працювати, оскільки та сама португальська мова, яку вивчав змалечку, і багато наших людей, більш-менш сформоване їхнє життя.

Але повертаючись до запитання, зауважу, що є правнуком українських емігрантів, з тієї хвилі, яка поїхала до Бразилії. До того ж моя мама належить до відомого роду Чайковських. Саме письменник Андрій Чайковський писав про емігрантів у Бразилії. Він достовірно переказав усі ті обставини, які там відбувалися. Вважаю, що також належу до родини Чайковських, як і ще один наш владика Гліб (Лончина). Тому розумію емігрантів, адже жив у тих самих умовах, у яких ми завжди почуваємося ніби меншина, змушені боротися з комплексом меншовартості, шукати ті цінності, що їх маємо і можемо представити громадянам країни, де перебуваємо.

Коли ж у 1991 році відкрилися кордони і мене попросили, аби поїхав на місію в Україну, з радістю це сприйняв. І ще перед референдумом про незалежність побував у Крехові, Жовкві, Івано-Франківську, Золочеві та Львові.

- Ви буваєте в багатьох місцях, спілкуєтеся із заробітчанами. Які першочергові проблеми бачите, особливо в цей складний час кризи.

– Щиро кажучи, не сподівався, що криза матиме такий вплив на економіку в усьому світі. Особливо це стосується України, де вона чи не найбільше позначилася. Й Іспанію, ясна річ, не обминула. Але це – проблема економічна, яку обов’язково здолають, адже у світі є багато розумних людей.

Мене ж найбільше турбує інший, набагато гірший момент на еміграції, що роз’єднуються родини. Це характерно для Італії, куди жінки виїхали на заробітки, позалишавши своїх чоловіків і дітей. Відчувається це і тут, у Португалії, де багато мужчин працювало на будівництві: на перших Богослужіннях було дві-три жінки, а решта – мужчини. Але за допомогою держави і Церкви в Португалії, коли розпочалася політика щодо об’єднання родин, цю проблему майже вдалося вирішити. І сьогодні менше-більше співвідношення вирівнялося. Навіть вже є діти, відкриті школи. Так що тут відчутний поступ.

Кілька років тому почалося об’єднання і в Італії. Не так давно на конференції єпископів цієї країни я звернув увагу на проблему так званих віртуальних сиріт, які залишилися в Україні з бабусями і дідусями. Саме я вперше вжив цей термін – «віртуальні сироти». І це зацікавило італійських журналістів. Один із них, Авеніре, провів зі мною інтерв’ю, під час якого запитав про майбутнє нашої трудової еміграції. Я сказав, що більшість людей повернеться в Україну, коли там покращиться ситуація. А він тоді мені заявив, що я несправедливий щодо них, італійців. Вони ж втратять дуже справних робітників і опікунів родин. І хоч зараз криза не дозволяє чоловікам приїздити до Італії, та думаю, що цей процес з часом відновиться. Тому й далі робитимемо наголос на об’єднанні родин.

-На заробітках перебувають люди середнього, найпродуктивнішого віку. Чи відчуваєте серед них сьогодні духовний занепад?

– Думаю, що духовна криза – це як двосічний меч. З одного боку, людина відчуває тугу за батьківщиною,її переслідують почуття самоти й тривоги. Та з іншого – ці процеси можуть сприяти відродженню духовних цінностей. І ось цей момент відчувається. Бо Церква на чужині є чи не єдиним осередком, де людина почувається ніби вдома. Тут можна наповнитися позитивною духовною енергією. Коли відправляю Літургію, то бачу, що люди, насправді, почуваються по-домашньому. Церква, як мати, котра пригортає до себе. І тому є чудова нагода для багатьох віднайти себе, віднайти віру. Від багатьох людей довелося чути, що вони знайшли віру на чужині. Отже, духовна криза, як негативне явище, може одночасно мати і свої позитивні нюанси.

- Чи простежується поступ у діяльності УГКЦ в Іспанії, порівняно з першими вашими відвідинами?

- Життя продовжується. І всі ті громади, які я перейняв свого часу, існують. Крім цього, ми створили ще й інші, серед останніх – у містах Уеска та Куенка. А ось зовсім недавно – у Вінаросі, поблизу якого діє ще одна.

На цьому, звісно, роботу не припиняємо. Можливо, в інших місцях будемо старатися ще більше. Але це дуже важка справа, бо мало, на жаль, ініціативи з боку людей. Колись вони просили про відкриття нових парафій, а тепер таких осіб у день з вогнем годі відшукати.

- Знаю, що недавно виникла також громада в місті Гранада і там є священик.

- Є.

- Чи можете сказати, скільки душпастирів працює нині на теренах Іспанії?

- Маємо зараз 19 священиків. Ще один повинен приїхати до Хереса, куди раніше доїжджав отець Дмитро Савчук з Уельви. Але йому це важкувато робити з огляду на велику відстань.

Одначе хочу зауважити, що існує велика проблема в тому, що іспанський уряд не дає віз. Наприклад, я старався спровадити священика до Толедо. На жаль, їхнє консульство відмовило у візі. Намагаємося організувати приїзд душпастиря до Алкали-де-Енарес поблизу Мадрида, який би допомагав отцеві Іванові Липці. Але поки що не вдається.

Проте можу з приємністю повідомити, що ми вже маємо одну церкву в Іспанії, збудовану в нашому стилі. Знаходиться вона в місті Торрев’єха, де служить отець Олександр Дорикевич.

- Нещодавно було повідомлено, що після ваших і отця Дмитра Савчука тривалих переговорів із одним із іспанських жіночих монаших орденів досягнуто домовленості про передачу храму, який належить зазначеному згромадженню, в користування громади УГКЦ Севільї. Ця святиня була побудована наприкінці минулого століття. Однак через відсутність парафіян та практичне невикористання була десакралізована, і в ній останнім часом Севільська мерія проводила різні культурологічні та мистецькі заходи.

У неділю, 2 грудня 2012 року, з вашого благословення, владико, храм було наново освячено та іменовано на честь святого Димитрія Солунського.

- Я там ще не був, але отець Дмитро Савчук каже, що справи просуваються дуже добре. Цей храм будуть використовувати лише наші вірні. Так що не треба йти на компроміс із римо-католицьким парохом.

Не забудьмо і Малагу. Там єпископ дав велику церкву в самому центрі міста. Бо колись наші вірні мали відправи в одному з віддалених районів. Відповідно, людей було мало. А тепер церква – велика й гарна, і дуже багато людей приходить.

Отже, як бачите, є прогрес у багатьох питаннях, незважаючи на те, що триває криза. Мене навіть здивувала значна кількість людей в Алкалі поблизу іспанської столиці. Я ще ніколи стільки там не бачив. Зрештою, як і в Мадриді.

Що ще дізнався? Тільки в провінції Мадрид є майже 800 дітей. Це – велике число. І в цьому напрямку ще багато треба працювати.

Прогрес, як я вже зауважив, очевидний. Але є і проблеми. Мусимо постійно спілкуватися з іспанськими єпископами, хоча цей діалог не завжди відбувається гладко. Але надіємося, що з Божою допомогою все вийде на добре. Може, щось із новим Папою одержимо. Адже Святіший Отець Франциск дуже добре знає нашу Церкву. Він був учнем нашого священика Степана Чміля. Крім того, Глава УГКЦ Блаженніший Святослав з ним співпрацював у Аргентині. Отож можемо розраховувати на його допомогу.

- Коли ми вже зачепили питання розбудови нашої Церкви в країні Сервантеса, то дозвольте поставити вам наступне запитання, що стосується її безпосередньо. Як відомо, в січні буквально впродовж двох днів сталися дві визначальні події. Попередній Папа Венедикт XVI 18-го числа підніс до гідності єпархії Апостольський екзархат для українців візантійського обряду, що проживають у Великобританії. А 19-го до такого ж статусу піднесено Апостольський екзархат українців-католиків у Франції.

Оскільки українська еміграція у Франції є набагато меншою за чисельністю, ніж в Італії й Іспанії, то чи можна на підставі цього зробити висновок, що невдовзі єпархію проголосять хоча б для Італії?

- Думаю, що Італія є однією з найбільших за кількістю наших громад на всьому заході. Переконаний, що там найактивніші люди. А разом з Іспанією вона утворила б найбільшу єпархію. Звичайно, сподіватися можемо. Та думаю, що цей процес буде важкий і тривалий. Те, що Апостольська столиця дала єпархію для Франції та Великобританії, – потішний феномен. Але, з іншого боку, може виникнути такий варіант, коли скажуть: «Ми вже дали вам дві єпархії, то що ви ще хочете?..» Проте будемо надіятися на краще. Тим більше, що обрано нового Папу, який, сподіватимемося, буде прихильним до нас.

- Продовжуючи тему розвитку діяльності УГКЦ в Іспанії, запитаю таке. Торік, 14 червня, ви уділили перші нижчі свячення (свічконосця, читця і співця) двом українським семінаристам, які навчаються в Барселонській духовній семінарії, Юрієві Стасюку та Романові Остап'юку. Крім них, у цьому закладі за пропозицією місцевої архидієцезії навчаються ще двоє наших хлопців - Роман Папущак і Петро Плашкін. Вважаю, що це добре починання, адже, ставши душпастирями, вони зможуть надавати духовну опіку нашим тутешнім громадам. А отже, менше клопотів буде з «вибиванням» віз для священиків з України.

- Це була гарна ініціатива з навчанням тих хлопців. Вона вийшла ще від Блаженнішого Любомира Гузара і попереднього візитатора владики Гліба Лончини. Хоча ця справа розвивається не дуже добре. На жаль, наша громада в Барселоні поділилася на дві частини. У парафії Святої Моніки, яка розміщена в самому центрі Барселони, зараз є дуже мало людей. Навіть ті семінаристи знеохочуються. Щиро кажучи, не знаю, як піде далі. Дуже важко вирішити цю справу, бо виникли певні обставини, які негативно впливають на динамічний розвиток. Може вдасться виправити ситуацію. Про це, зрештою, торік 14 червня я розмовляв під час робочої зустрічі з архиєпископом Барселони Луісом Мартінесом Сістачем.

- Питання щодо будівництва нашої церкви в місті Уельва. Знову ж таки торік, 26 серпня, ви освятили там хрест, наріжний камінь й ікону святих рівнопрестольних Кирила і Методія, на честь яких зведуть новий храм. Звертаючись тоді до присутніх, ви наголосили на важливості нової сакральної споруди в Іспанії, тому що «…українці, які тут проживають, - уже не заробітчани, а нова українська діаспора». На вашу думку, майбутній храм має стати не лише духовним, а й важливим культурним центром, який допоможе вірним, котрі зараз відірвані від рідної землі, «не втратити в серцях України».

Відомо, що вже зроблено технічну документацію під майбутню церкву, на яку пішло понад 80 тисяч євро. З цього приводу нещодавно просочилося ще й таке. Навіщо будувати свій храм, на який потрібно дуже багато коштів? Чи не варто користуватися римо-католицькими, які нам виділяють? А зекономлені гроші використовувати на інші важливі речі, яких завжди вистачає. Яка ваша точка зору, владико?

– Передусім я б радив придивитися, де є порожні церкви. Тоді б ми могли їх купити і користати з них. Проблема Уельви полягає в тому, що це відносно нове місто. Там мало храмів. Тому є потреба збудувати свій. Аби зберегти нашу Церкву, мусимо мати свої храми. Бо не можемо залежати від настрою тамтешніх єпископів чи парохів. Один нас може дуже гарно приймати, а інший не прийме. І ми тоді залишимося на вулиці.

Наша Церква в діаспорі збереглася тільки тому, що ми будували свої храми. Бразилія, для прикладу, має майже двісті церков. Ясна річ, що наш храм промовляє про нашу культуру. Хто їде дорогою, той бачить нашу церковцю, і вирізняє її з-поміж інших.

Греко-католицький храм створює зовсім інше відчуття, ніж римо-католицький. В останньому нема іконостаса, стіни часто голі. А це не налаштовує людину на молитву. Коли ж вона входить в український храм, то відразу відчуває тільки нам притаманний сакральний простір.

- Чи можна в цьому контексті висловитися так: причетність до свого?.. А ще колись був поширений девіз: свій до свого по своє.

Та попри це, все ж в Уельві переважають сільськогосподарські роботи. Ті, хто ходить до церкви, кажуть, що ще трохи і повертатимуться в Україну. А їхні діти не будуть відвідувати храмів.

Проте я впевнений, що з України доріжка сюди ще не заросте і заробітчани як їхали, так і їхатимуть. А значить і вчащатимуть до храму. Також подейкують, що цього року криза почне стихати.

- Уельва – це місцевість, яка, може, найменше зазнала кризи в Іспанії. Отець Дмитро Савчук, тамтешній адміністратор, нарахував 72 стабільні родини, які поселилися майже стало. І тому я завдячую йому, що він розпочав цю будову. Думаю, що вона буде дуже корисною для нас.

Ми вже зверталися до всіх наших священиків в Іспанії, щоб допомогли отцеві Дмитрові. Звертатимемося, очевидно, з цього приводу ще не раз.

- А зараз дозвольте змінити канву нашої бесіди. Ви нещодавно побували в Бразилії, де народилися. Цього року там відбувся Всесвітній з’їдз молоді, а в кілька наступних років на цю країну чекають ще два величні міжнародні здвиги. У 1914-му – чемпіонат світу з футболу. І нарешті Олімпійські ігри в 2016 році. Відомо, що ви палкий прихильник футболу. Які думки маєте в цьому ракурсі?

- Я завжди любив футбол. І для Бразилії, без жодного сумніву, це також грандіозна подія. Уже вдруге відбуватимуться тут змагання подібного рівня. Бразилія сподівається виграти їх. Але матиме сильних суперників. Зокрема, Аргентина розраховує на Мессі. Добрі команди в Іспанії, Німеччини. Покладаю не дуже велику надію на господарів, бо вони поки що не сформували доброї команди. Уже був випадок, коли в 1950 році Бразилія приймала чемпіонат світу. Мала тоді найкращу команду, але не виграла золотих медалей. Це стало найбільшим розчаруванням. Словом, побачимо.

Урешті, Олімпіада в 2016 році. Знову в Ріо-де-Жанейро. Це перший такий спортивний захід у Латинській Америці.

- У цьому контексті таке запитання. Як дивиться Церква, ієрархія на спорт? Хоча висновок напрошується сам по собі, та все ж…

Останнім часом відбуваються змагання з різних видів спорту на всіх рівнях, починаючи з деканального і закінчуючи всецерковним. Узимку, наприклад, у Буковелі в Карпатах проведено турнір з гірськолижного спорту на призи владики Йосафата Коциловського. У них взяли участь єпископи Борис Ґудзяк і Володимир Війтишин. Владика Борис навіть зайняв друге місце в одній із слаломних дисциплін.

До чого я це веду? Вірні старшого покоління часто-густо бурчать, коли бачать, що священик у футбол грає, чи є простим уболівальником, або ж співає на сцені. Якою є ваша точка зору?

- Погляньмо на факти, а вони – річ уперта. Ватикан організовує щороку футбольний чемпіонат серед усіх семінарій. Сам нинішній Папа є палким уболівальником аргентинського футбольного клубу «Сан Лоренсо». Як бачимо, Церква позитивно ставиться до спорту.

Не забуваймо теж, що священики та єпископи мають бути витривалими і здоровими.

- Як прийнято в такому випадку казати: у здоровому тілі – здоровий дух.

- Безперечно. Вистояти на ногах чимало часу не кожен зможе. Я, до слова, шість годин учора відстояв. І це в такому віці. Отже, заняття спортом, фізичною підготовкою – це цілком нормальні речі.

Інша справа, що не можна робити зі спорту ідола. Я люблю футбол, але він ніколи не перешкоджав мені в душпастирській праці, навіть якщо б грали Бразилія з Аргентиною. Коли маю призначену відправу, то однозначно піду на неї. Матч, зрештою, пізніше можу подивитися в повторі.

- Щиро вдячний вам за розмову. Бажаю Господнього благословення на дальшу працю з нами, заробітчанами.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ
Мадрид, Іспанія

Джерело: Інформаційний ресурс Української Греко-Католицької Церкви

Прочитано 1716 разів