rev pangrazziНещодавно відомий міжнародний експерт з питань опіки над невиліковно хворими о. Арнальдо Панґрацці презентував в Україні свою нову книжку «Подорож всередину себе». Отець Арнальдо вважає, що така подорож є чи не найскладнішою у житті людини.

 У книзі автор послідовно та систематично розповідає про основні засади та нові напрацювання еннеаграми – одного з інструментів самопізнання і саморозвитку. Цікаво, що еннеаграма вивчає особистість не тільки з психотерапевтичної точки зору, а й розглядає її духовний вимір. Про мистецтво самопізнання, самопожертви та мотивації ми говоримо з ченцем ордену камілліанців, президентом Італійської асоціації еннеаграми, професором Міжнародного богословського інституту душпастирства у сфері охорони здоров’я «Камілліанум» отцем Арнальдо Панґрацці.

Отче, подорож всередину себе є, мабуть, найдовшою і найважчою в житті людини, у чому полягає ця мандрівка?

Ми живемо в епоху, коли багато людей подорожують – поїздами, літаками, машинами… Люди прагнуть відкривати нові місця, культури. Це велике бажання подорожувати понад себе, іти у Всесвіт, крокувати далі й далі. Однак незбагненним таїнством залишається людина, її внутрішній світ та її мандрівка всередину себе самої. У цьому процесі виникає багато питань: чому іноді я почуваюсь пригніченим, звідки з’являється симпатія чи неприязнь до людей, чому часом я поділений і не знаходжу себе.

Книга «Подорож всередину себе» – це певна карта мандрівки всередину, щоб допомогти людям краще пізнати, зрозуміти і прийняти себе самих. Адже кожен з нас має певні дари, таланти. З одного боку, ці якості дає нам Господь, щоб ми мали відвагу щось робити, а з іншого – кожен має певні обмеження і є вразливим. Але саме ці слабкості дозволяють нам бути більш покірними й солідарними з тими, кому в певний момент важко.

Під час самоаналізу особа може краще зрозуміти і прийняти себе та свого ближнього. У книжці я пропоную дев’ять типів особистості, які мають певні характерні риси, притаманні людям. Аналізуючи ці типи, можемо зрозуміти, якими ми є, чому є саме такими і що стимулює нас зростати.

Я би хотів, щоб книжка промовила і до молодих людей. Адже у молодості нам легше здійснити цю подорож всередину себе, бо ми лише будуємо деревце життя. Це період, коли люди є відкритими та готовими змінюватися.

Чому молоді люди, на вашу думку, бояться страждань?

Коли ми молоді, то уявляємо майбутнє у світлих кольорах, думаємо, як вчитися, будувати кар’єру, як знайти свою половинку, створити сім’ю, ми думаємо про успіх, задоволення. Молода людина за своєю природою не хоче замислюватися над питаннями страждання, хвороби чи смерті. Вона уникає цієї теми.

Однак рано чи пізно ми стикаємося зі стражданням. Часто це може бути хвороба приятеля, в якого виявили рак, чи недуга когось рідних, або ж автомобільна катастрофа. І такий контакт із людською вразливістю заставляє молодих людей застановлятися над цими речами, адже людська кволість може призвести до страждання, хвороби і навіть смерті.

Такі моменти дають усвідомлення того, що наше життя є доволі кволим, і ніхто не може жити, маючи тверду певність у всьому, адже те, що ми маємо, є скороминучим. Проте, коли ми з цим стикаємося, не треба думати, що все закінчується. У такі моменти молоді люди стають більш відповідальним та мудрими, у них з’являться розуміння сенсу болю, фізичного страждання. Дуже часто, коли людина супроводжує когось у останній мандрівці життя, це спонукає її замислитися над таїнством та певними речами, яких ми просто не можеш оминути.

Кожен з нас відправляється у подорож, назва якої життя, маючи певні ресурси, які несе в собі: особисті, культурні, духовні. І кожен повинен навчитися переплисти це озеро життя з тими запасами, які маємо. Навчитися плавати означає насамперед навчитися думати. І цей спосіб думання може скерувати нас до певної мудрості, яка показує, що ми є дітьми, а не власниками природи. І кожен з нас покликаний цінити скарб життя, адже час – це найбільший скарб. Достатньо вірусу, захворювання, катастрофи, щоб перевернути нашу дійсність і радикально змінити напрям нашої подорожі.

Завдання людини – цінити час, як скарб, який маємо, і відкритися на таїнство майбутнього.

Відомо, що Ви часто пишете свої книжки на основі зустрічей з людьми, зокрема, це люди невиліковно хворі чи вмираючі. Чого вчать такі особи?

Нашими вчителями не можуть бути тільки книжки чи професори в університеті, а й хворі, люди похилого віку, ті, які перебувають при смерті. Уроки, які вони нам дають, ми ніколи не отримаємо, сидячи за партою. Важкохворі, люди, близькі до смерті, дозволяють подивитися на певну реальність людського життя, яку вони переживають саме у цей момент.

В Україні лише формується і твориться культура відкритості до паліативної опіки, створення госпісів. Насамперед паліативна опіка скерована для невиліковно хворих, які потребують допомоги. І найперша мета цієї допомоги – полегшувати біль і страждання хворих людей, які терплять від фізичного болю, за допомогою медикаментозного втручання. У цей момент і хворий, і його родина є одним цілим, тому вони спільно потребують підтримки.

Треба розуміти, що мета паліативної опіки не вилікувати людину, а надати їй цілісну допомогу, якої вона потребує. Тому тут важливий не тільки медичний аспект, а й духовний – як допомогти людині спільно з родиною написати останній розділ свого життя, щоб вона відчувала належну підтримку від інших. Психологічна і духовна допомога потрібні для того, щоб людина могла цей біль і страждання витерпіти якомога спокійніше. У паліативній допомозі навіть після смерті рідного важливо надавати підтримку і допомогу родичам, які втратили дорогу людину.

В Італії, до прикладу, паліативну опіку підтримують на державному рівні, існує відповідна законодавча база, яка дозволяє розвивати паліативну допомогу, адже пацієнти мають багато різноманітних потреб. Але найважливіша потреба важкохворих та їхніх родичів – щоб поруч була людина, яка їх зрозуміє та підтримає. І ті, хто готовий надавати таку допомогу (як професіонали, так і волонтери), повинні мати дві важливі компетенції – розуміти почуття важкохворої людини і могти супроводжувати таких людей духовно. Адже смерть часто породжує багато питань – про сенс існування Бога, суть кінця життя, страждання. Тому люди, які готові надавати паліативну допомогу, повинні бути не тільки фахово компетентними, а й уміти духовно супроводжувати таких осіб.

А як мотивувати людей, зокрема, молодь ставати волонтерами й іти до людей, які потребують такої опіки?

Ви повинні мати відвагу почати робити щось інше. У цьому є певний ризик, бо треба собі у чомусь відмовити: не іти на дискотеку, відмовитися від якогось задоволення. Однак це не є марною тратою часу, зокрема, для тих, хто потрапляє у стан депресії чи пригнічення. Робота і кар’єра не є абсолютними цінностями, до яких треба прагнути. Найвища цінність – це цінність життя. Тому так важливо не змарнувати час, який ти маєш.

Адже людна, шукаючи себе в житті, може стати волонтером, відвідати будинок для дітей-сиріт, піти з дітьми на візочках на прогулянку. Ви можете відвідати хворих, самотніх, літніх людей, які часто мають певну пустку, послухати їхні історії життя. Коли ти перебуваєш поряд з іншими, це дає певну енергію до життя, і ти відчуваєш себе реалізованим, відчуваєш, що не живеш тільки для себе.

Такі дії можуть відкрити тобі ширший горизонт, дати усвідомлення, що ти живеш також для інших і можеш зробити добро для людей, які є неповносправними, невиліковно хворими чи самотніми. І ці люди можуть відповісти тобі взаємністю. Адже, хто не ризикує, той нічого не здобуде. А ті, хто почуває себе жертвою, кажучи: «Я не знаходжу роботи», – ніколи не покращать свого майбутнього. І тому треба вийти зі стану невдоволення, відкрити таїнство інших і дозволити, щоб цей контакт з ближнім став киснем, який може нас наповнити та допоможе реалізувати себе.

Що Ви порадите молодим людям, які лише починають свою самостійну мандрівку?

Молодість – це особливий період в житті людини, але він не обов’язково є найкращим. Я часто чую, коли люди сумують за молодими роками, кажучи, що це був їхній найкращий час. Але я думаю, що будь-який час може стати найкращим. Зараз мені 64, проте я би не поміняв те, що роблю зараз, на молодість.

Ідеал в житті – робити те, що любиш. Але коли обставини нам цього не дозволяють, навчіться любити те, що ви робите! Може, іноді ваша робота не до кінця вдячна, але вона виховує, і ви можете загартувати свій характер.

Учіться мистецтву самопожертви, навчіться співстраждати, жертвувати заради досягнення мети. Навчіться чекати з надією, коли ще не видно результатів, замість того, щоб почати курити, пити, думаючи про те, що перспективи і надії немає. У такі моменти треба закочувати рукави і не питати: «Що інший може зробити для мене?» – а «Що я можу зробити для інших?» Водночас слід пам’ятати, що життя – скарб, – і завтра все може закінчитися. Тому живіть так, ніби кожен день є останній, і одного дня ми таки вгадаємо.

Найважливіше плекати в собі мотивацію – для навчання, для праці, для зросту, у взаєминах з іншими людьми. Мотивація, як бензин у машині, – автівка може бути гарною, але без пального вона нікуди не поїде. Так само з людьми – мотивація формує історію життя кожної людини, це немовби свічка, яку треба тримати, щоб вона не загасла. Навчіться бачити життя як дар. Коли перед вами випробування та труднощі, ідіть тільки вперед!

 Розмовляла Вероніка Саврук

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter