ImageНаближається День св. Валентина. Куди не поглянь – всюди висять сердечка, продають квіти, супермаркети переповнені різними гарними-прегарними подарунками для Коханої (Коханого)… На електронну поштову скриньку надходять десятки листів з найрізноманітнішими пропозиціями для закоханих. Радять зробити цей день незабутнім романтичною поїздкою чи просто вечерею в елегантному ресторані. Деколи пропонують навіть дещо абсурдні речі. В одному з листів від якогось агентства радять всього-на-всього за 73 євро купити зірку, не срібну й не золоту, а справжню – небесне тіло!

За цю “символічну суму” пропонували якійсь невідомій зірці надати ім’я коханої людини, а щоб подарунок не виглядав “приколом”, то запевняли надіслати сертифікат власності та точні координати, щоб при нагоді з телескопа могли побачити цю красу. І справді, наші подарунки є деколи дорогими, деколи дешевшими, але, на жаль, досить часто наше серце є так далеко від істинного подарунка, як та зірка, що її можна побачити лише телескопом. Але якщо люди, які кохають, заглянуть у свої серця, то знайдуть там найкращий подарунок, який можуть, а то навіть і повинні, давати один одному. Цим подарунком є справжня любов. Бо, як каже св. ап. Павло у гімні любові 13 глави першого листа до Коринтян: “Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любові, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний” (1 Кр. 13,1).

 ImageЛюбов – це неоцінимий дар від Господа, який можемо випросити щирою і постійною молитвою. Любов надає зміст нашим вчинкам, нашому життю. Той, який навчився любити, досягне все. Св. Павло ставить любов понад дар пророцтва, понад усе знання і відання таїн (Пор. 1 Кр. 13,2). Більше того, апостол запевняє нас, що навіть якби ми роздали бідним усе, що маємо, і навіть якби віддали наше тіло на спалення, але при цьому не мали любові, то з цього всього не було би жодної користі (Пор. 1 Кр. 13,3). Отже, які б подарунки ми не робили, але без любові – вони не варті нічого. Натомість, коли подаруємо справжню любов, то подаруємо все, і всі наші вчинки і подарунки отримають неминучий блиск у Божому світлі.

Але що таке справжня любов? Яка вона? Де її шукати і знайти? Це питання цікавить кожну людину. І якось так спонтанно, так природно починаємо шукати відповідь на це питання у своєму власному житті. Запитуємо себе, кого я люблю чи любив, як я це роблю (робив), у чому виявляється (виявлялася) моя любов, які наслідки моєї любові, чи зміг (змогла) я зробити її (його) щасливою (щасливим)...? Та з чим порівнювати мою любов? Де є ідеал? І власне у цей момент приходять на думку слова ап. Івана: “Бог - любов” (1 Ів. 4,8). 

ImageЩоб окреслити головні ознаки любові, ми знов хотіли б повернутися до вже згаданого листа ап. Павла. На основі цього гімну любові кожен з нас може заглянути у своє серце, і разом з нами запитати себе і порозважати над істинним смислом любові.

Любов – довготерпелива (1 Кр. 13,4). Терпіння… Як часто кожному з нас бракує цієї риси. Переважно, ми хочемо мати все і відразу, не можемо чекати, особливо, коли в цьому очікування потрібно ще й терпіти. Коли навколо нас живуть люди, які не так поводяться, як ми би того бажали, – не можемо терпіти їхній характер, примхи, інакше світосприйняття, манери поведінки, одним словом – їхню відмінність.  А якщо й терпимо, то коротко, але не довгий час. Щоб могти терпіти, потрібно мати любов! Люби і тоді все буде легко! Так? Ні, не так! Щоб бути терплячим замало просто любити, замало просто любити себе, треба любити ближнього і в кожному бачити нашого Спасителя.

ImageЛюбов має бути довготерпелива і в стосунках між хлопцем і дівчиною, чоловіком і дружиною. Скільки разів хочеться відрізати, змінити один одного на свою подобу, і то навіть не раз через крик і невідповідну поведінку. Довготерпеливість у любові полягає в тому, що коли хочеться кричати – ти мовчиш, коли хочеться залишити – ти поруч. Навіть може приходити думка: а може то не моє, може він (вона) не те, що приготував для мене Бог?! Але ні! Любов вміє чекати. Подружня любов – це мов вода у річці, яка тече впродовж довгих років і своїм потоком “шліфує” грубі каміння так, що вони стають гладкими і блискучими, мов перли. Терпелива любов – це жертовна любов.

Бог показує нам приклад довготерпеливої любові, бо прощає щоразу всі наші гріхи і провини, прощає, скільки би разів ми не допускали ту саму помилку. Вчімося від Нього довготерпеливості у любові.  

 “Любов – лагідна” (1 Кр. 13,4). Як часто нам хочеться ласки, доброти, лагідних слів від оточуючих. В дитинстві ми потребуємо ласки від батьків, родичів, пізніше – від коханих, подругів, дітей. Ми потребуємо лагідності повсякчас: лагідності у словах, вчинках, лагідності у Imageстосунках з усіма. Бо ж як нам неприємно чути чи відчувати грубість з боку інших, особливо, коли ці інші є близькі для нас люди. А чи самі ми є лагідними? Чи інші відчувають лагідність у наших словах і вчинках? Більше того, чи можемо, стараємося бути  лагідні до тих, які не показують лагідність до нас?

Лагідність має особливу вартість у подружній любові. Буває, що наша Половинка потребує просто лагідне слово чи лагідні обійми. Особливо, коли вона нервово виснажена чи фізично втомлена, тоді, коли здається, що “цілий світ дістав тебе”. Але, на жаль, часто замість лагідності ми завдаємо біль своїм непорозумінням. Через брак лагідності часто виникають сварки, в яких відкрито показується брак справжньої любові. А то навіть не раз доходить до тієї крайності, що подруги лагідність починають шукати поза подружжям, не розуміючи того, що то неправдива лагідність.

А звідки ж нам взяти лагідність? Від Христа. Він каже: “Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. … навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим” (Мт. 11,28-29). Вчімося від Христа і просімо Його, щоб разом з Ним бути лагідними у любові до інших, особливо, до нашої Половинки, щоб вона могла завжди в нас знайти образ лагідного Спасителя, до якого може підійти і знайти полегшу. 

“Любов – не заздрить” (1 Кр. 13,4). Як часто буває так, що ми заздримо, заздримо один одному у школі, університеті, на роботі, у спільноті, але найважче, коли є заздрість у сім’ї: заздрість між сестрами чи братами, чи навіть гірше – заздрість між подругами. Це найчастіше заздрість до досягнень чи успіхів когось. Це хвороба, нездорова конкуренція, що часто призводить до великих конфліктів, які вбивають любов. Не раз стається, що подруги починають винити один одного в тому, що вони чогось не досягли в житті, або що вони один одному не могли забезпечити таке життя, як то змогли зробити їх знайомі, друзі чи просто сусіди. Через заздрість часто розпадаються сім’ї. Заздрість буває двоякою: або ми заздримо, або нам заздрять. Тому потрібно бути готовими не лише самим переборювати свою заздрість, але й не піддаватися провокаціям, які походять від заздрості інших. Треба стерегтися тієї “маленької жаби”, яка, коли стане в горлі, скоро перекриє доступ чистого повітря і задушить не лише любов, але й уб’є цілу людину.

Від заздрості може вилікувати лише Бог. Щоб не заздрити в матеріальних речах, потрібно завжди пам’ятати про принцип праведного Іова: “Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне” (Іов 1,21). А щоб не заздрити успіхам інших, потрібно пам’ятати, що Господь кожному з нас дав свої, індивідуальні таланти, які маємо розвивати, а не закопувати, дивлячись на чиїсь, інші, що нам більше подобаються, але які не наші, які ми не спроможні достатньо розвинути. Потрібно навчитися з любов’ю дивитися на різноманітність Божого творіння і виявляти подяку Творцеві тим, що ми, знайшовши своє місце у суспільстві, внесемо свій відтінок, своє забарвлення, щоб краще відображати Божу велич і цілісність. Не забуваймо, що ми, люди, бачимо лише теперішнє, лише дану мить, а перед Господом стоїть все наше життя, і Він краще знає чого ми потребуємо!

“Любов – не чваниться” (1 Кр. 13,4). А ось тут протилежна ситуація. Я – лідер, маю багато талантів, які хочуть мати й інші, маю славу, добре ім’я, тощо. Але чому мені всі заздрять, чому мене підколюють, глузують, не раз ображають? Тому, бо я часто сам даю повід до цього тим, що хвалюся досягнутим. Та хіба все, що ми маємо, не отримали від Бога? То чого своїми вчинками чи словами, тоном свого голосу чи зверхнім поглядом ображаємо інших, принижуючи їхню гідність? Так, таке часто буває, а ми цього не помічаємо. Часто нехотячи ображаємо ближніх, принижуємо їх, вказуємо на їхню малість і слабості. Але насправді виявляємо цим нашу пиху і зарозумілість, наші слабості!

На жаль, часто і в сімейному житті хочемо бути лідерами. Але в подружжі нема чого ставити себе понад дружину чи чоловіка! Бо написано, що “стануть вони одним тілом” (Бт. 2,24). У подружжі є лиш взаємне доповнення один одного. У подружжі дві половинки стають одним цілим, щоб разом славити Бога і брати участь у Його плані творіння. У подружжі є лише одне перше місце, місце лідера – і воно належить Богові. Коли ж хочемо хвалити, то постараймось хвалити один одного, підтримувати, дякувати один одному, а щодо себе самих слідуймо прикладу ап. Павла, який каже: “… краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала” (2 Кр. 12,9).

“Любов – не надимається” (1 Кр. 13,4). Я гордий, зарозумілий, самовдоволений. Навіть якщо цього не виявляю словами, мою пиху видно неозброєним оком! Усім? Так, і не тільки людям, найгірше, що мою пиху виявляю перед своїм Творцем! Коли почнемо думати, що ми вже досконалі, то потрібно знати, що саме в цей момент ми є в найнижчому упадку і що блукаємо в темноті. Коли ми надимаємось, то стаємо подібними до надувного шару. Чим більше повітря накачуємо всередину, тим більшим він виглядає, але вистачить маленької голки для того, щоб цей шар знищити. А деколи навіть буває, що перекачаємо повітря, і тоді шар лопається сам від себе. Це стається тому, бо всередині є забагато повітря – пустоти.

У подружжі є небезпека, що наступить момент, коли дружина чи чоловік почне думати, що саме на ній (ньому) тримається сім’я. Трохи-потроху один із них, чи деколи навіть обоє, починають плекати в собі думку, що коли би її (його) не було, то не було би нічого. Починають думати, що вони важливіші. І в цей момент просто необхідно пригадати і глибоко усвідомити слова ап. Павла: “Не може око руці сказати: «Ти мені непотрібна!» Чи голова ногам: «Ви мені непотрібні!» Бож члени тіла, що слабшими здаються, є найпотрібніші” (1 Кр. 12,21-22).

Є й інша сторона цієї хворобливої гордості – коли людина починає переконливо думати, що вона сама, а також і інші люди чинять правильно лише тоді, коли вони слухаються її. Але ми завжди маємо шукати лише Божої Волі і Правди. Один мудрий чоловік сказав, що в тій сім’ї, де всі праві, є завжди сварка і ненависть, а в тій сім’ї, в якій всі неправі, є завжди мир і спокій. Отож, не забуваймо, що ми потрібні один одному! Примножуймо Божі дари, і не гордімося ними, бо гордість – мати всіх гріхів.

“Любов – не бешкетує” (1 Кр. 13,5). Цікаво, правда, як любов може бешкетувати? Це відбувається тоді, коли бракує поваги і чиняться непристойні діла. Зрештою, ці дві речі взаємопов’язані. Любов з природи є гармонійною, їй не властивий роздор. Запорукою ж гармонії є взаємна повага, особливо у подружній любові. Коли ж ми грубі, поводимося непристойно, порушуємо загальноприйняті норми і правила поведінки, то ми бешкетуємо і розбиваємо гармонію любові. Сьогодні часто під іменем любові виставляються на показ різні непристойні діла. Часто буває, наприклад з молодими людьми, коли вони цілуються (і не лише) у громадських місцях, особливо біля дітей чи взагалі біля будь-кого, і тоді їхня любов бешкетує. З однієї сторони, пристойний поцілунок, що виявляє любов і взаємну повагу, є чимось позитивним. Але з іншого боку – навіть найменший вияв любові, не говорячи вже про якісь нечисті дії, особливо ще не одружених людей, може викликати згіршення і осуд оточуючих. Любов має мати повагу до всіх!  

Ще інший приклад: хлопець з дівчиною, чи навпаки, у «блатній» компанії, щоб показатися “крутим”, за кожним словом “розкидується” матюками, грубо поводиться зі “своєю коханою” на словах і навіть у діях, добре випиває, вживає наркотики. Чи це справжня любов, чи хочу я з ним (нею) так провести все життя, виховати дітей? Відповідь однозначна – не будьте сліпими!!! Любов не чинить безчинства!

“Любов – не шукає свого” (1 Кр. 13,5). Часто буває так, що людина одного разу каже: “люблю шоколад”, а іншим разом: “люблю тебе”, не роблячи при цьому суттєвої різниці. Тобто, люблю шоколад, бо він солодкий і приємний, люблю тебе, бо ти приносиш мені задоволення. Сьогодні часто в любові шукаємо лише своє задоволення, а не прагнемо любити жертовною любовю. Забуваємо, що “любов не шукає свого!”. Ми скоріше хочемо, щоб нас любили, але вже не так дуже спішимо самі любити. В багатьох людей існує прототип мислення: якщо мене люблять – можу робити все. Можу бути примхливим, капризним, вимагати свого, бо я так хочу і крапка. Але чи правильно це? Цим я показую дійсну сторону моєї любові до інших. Роблю все, що мені заманеться, і не зважаю на оточуючих. Тільки Я! Це наприклад, коли дівчина (дружина) вимагає, можливо словами або вчинками, від коханого подарунки, чи навпаки: коли хлопець подарунками та різними дрібничками намагається схилити дівчину до нечистих стосунків, мовляв: “Це доказ твоєї любові!”. Хіба це любов? Ні, це егоїзм і самолюбство! Бог не хоче такої любові, бо Він –  Чиста і Досконала Любов.

Чи пробували ми дарувати себе у любові? Чи шукаємо те, що приносить задоволення нашій дружині (чоловікові)? Чи вміємо ми запитувати одні одних: “Чим я можу тебе зробити щасливою (щасливим)? Чи не бракує тобі чого-небудь?”. Чи пробуємо деколи дивитися на світ очима нашої Половинки? Потрібно навчитися любити першими.

Ми маємо прагнути в своїх стосунках до чимдосконалішого взаємного пізнання один одного. Для цього маємо багато спілкуватися, і то в подвійний спосіб. Маємо спілкуватися один з одним, щоб краще розуміти думки і бажання нашої Половинки, але також маємо спілкуватися з Богом – молитися, щоб Він відкрив наш розум і зробив здатними розуміти потреби другої людини. А найкраще, коли подруги спілкуються з Богом разом, а то й з діточками, пам’ятаючи про силу родинної молитви: “Родина, котра молиться разом, тримається разом, зберігає міцні стосунки. А коли ви будете разом, будете здатні до взаємної любові, такої любові, якою обдаровує нас Господь і ніжно вас любить” (Блаженна Мати Тереза).

“Любов – не поривається до гніву” (1 Кр. 13,5). Гнів, ненависть, бунт – справа не Божих рук. Бог кожному з нас дає благодать, дає сили для добра, любові, радості. Як часто ми, прийшовши зі школи, університету чи роботи, накручені проблемами, виливаємо свою злість на рідних і близьких, на коханих і дорогих. Хіба так треба? Виходить, що найбільше дістається тим, які завжди поруч, тим яких любимо найбільше! І чому так? Чому так часто і сильно хочеться відповісти злом за зло, образою на образу, гнівом на гнів, криком на крик? Запитаєте, а звідки те, інше, звідки зло в наших серцях? Гріх і віддаленість від Бога робить нас злими і поганими, швидкими до гніву, а гнів руйнує любов. Він створює замкнене коло: чим більше ми гніваємося, тим більше руйнуємо любов, чим більше руйнуємо любов, тим більше віддаляємось від Бога, чим більше ми віддалені від Бога, тим більше пориваємося до гніву. Саме тому є важливим взагалі не допускати до серця гнів. Але як це зробити?

Стараймося не дуже перейматися проблемами на роботі (хоча знаємо, це часом дуже важко) і не переносити їх на дорогих людей, а зажди пам’ятати, що Бог знає про нас все, знає про всі ситуації нашого життя, бо ж без Його відома жоден волосок не впаде з нашої голови. І не лише знає, а й вирішує! І не варто повсякчас жити нашими проблемами, жити у  стресі, невідомості, треба просто помолитися, відкрити Богові свою душу, краще навіть своїми словами, поговорити з ним як з люблячим батьком, що здатен вирішити будь-яку нашу проблему, а головне дуже-дуже любить нас. Живімо тут і тепер, радіймо кожній хвилині нашого життя! Але якщо наперекір нашим старанням, чи через їх брак, гнів підкрадеться до нас, то пам’ятаймо слова ап. Павла: “Гнівайтеся, та не грішіте! Хай сонце не заходить над вашим гнівом і не давайте місце дияволові” (Еф. 4,26-27). Про це важливо пам’ятати також і в сімейному житті. Ніколи не ідімо спати з гнівом у серці, попросімо пробачення у люблячих нас людей. І взагалі, стараймося кожного разу, коли в серці своєму відчуємо потяг до гніву, перетворити його Божою силою, що черпаємо у молитві, на любов.

“Любов – не задумує зла” (1 Кр. 13,5). Чи хочемо ми зла нашим ворогам, тим, що докучають нам, тим, які ставлять “палки в колеса”? Ми так часто думаємо про зло, живемо у злі і злимося. Так часто радіємо із того зла, яке досягає наших ближніх, з радістю штовхаємо їх у його безодню замість того, щоб подати руку допомоги. Ми так часто є байдужими до зла у світі, до злих слів, вчинків, поривів... Чому? Відповідь проста, бо не маємо достатньо справжньої любові. Забуваємо слова: “Роби іншим те, що хочеш, щоб робили тобі! ”.

Але яка ситуація, коли мова йде про наших близьких: чи хочемо ми їм зла, чи хочемо прикростей батькам, коханим, дітям? Напевно, ні. Але чи хочемо цього із любові, або просто тому, що якщо погано їм – погано і нам? Задумаймося над цим… Буває, у сім’ї хтось когось образить – і зразу в серці зароджується зла думка проти тої близької людини, яку ми нерідко виявляємо словами, або навіть ділами. Цього слід уникати у любові, просячи у Господа сили і мудрості.

“Любов – не тішиться, коли хтось чинить кривду” (1 Кр. 13,6). Скільки разів ми скривджуємо інших, скільки разів обговорюємо, осуджуємо, очорнюємо? Та навіть якщо цього й не робимо безпосередньо, то тішимося тим, що інших скривдили. Скільки разів нас взагалі не цікавить правда щодо тих людей, які є нам противними, антипатичними. Деколи ми навіть доходимо до такого лукавства, що коли наш суперник (у будь-чому) зазнає поразки чи кривди, ми поводимось по-фарисейськи: ззовні ніби і втішаємо, а всередині радіємо, тішимося з його горя; і той, що заподіяв йому шкоду швидко стає нашим однодумцем і навіть трохи приятелем, хоч раніше наші думки і не зовсім збігалися. Як кажуть у народі: “Ворог мого ворога – мій приятель”.

Цей негатив також може закрастись і в родинне життя. Не раз буває так, що подруги, які чомусь злостяться, скривджують один одного, виявляючи чи видумуючи негативні характеристики перед іншими, навіть перед своїми дітьми. Це травмує наших подругів, дитину, а ми, тішимося кривдою, бо в нас відсутня справжня любов. Таке ставлення не сумісне з любов’ю! Справжня любов не заздрить, а тому і не радіє кривді, не тішиться поганими вчинками, а лише бажає добра ближньому.

“Любов радіє правдою” (1 Кр. 13,6). Правда завжди може бути лише одна – це аксіома. Христос каже, що Він є дорога, правда (істина) і життя (Пор. Ів. 14,6). Отже, Бог є єдина правда на світі, і лише те є правдою і правдивим, що є таким перед Богом. Ми ж часто не можемо радіти цій Божій правді, бо вона розбігається з нашою правдою, правдою особистою, більш вигідною, по-людським міркам, для нас. Як часто буває, що ми лише тоді відчуваємо радість, коли здійснюється те, чого бажаємо!? Часто боїмося правди. Боїмося її також і в подружньому житті.

Деколи так важко сказати правду, особливо, якщо ти трохи, ну зовсім трошечки був неправий, щось перебільшив чи перекрутив, або гірше – зробив якийсь поганий вчинок. Особливо важко сказати правду коханій людині у період закоханості, період утвердження любові, коли боїшся виявити свої погані сторони чи звички, боїшся, що твій коханий (кохана) не прийме їх, боїшся не так ранити чи образити, як того, що тебе не зрозуміють і покинуть. Так, так часто буває в молодих людей – неправда стає на шляху їхньої любові, навіть розриває стосунки уже давно одружених людей! А чому б просто не сісти і не поговорити, не вияснити ситуацію? Знову боязнь: можливо, мій обранець (обранка) чи чоловік (дружина) має запальний характер, я боюся що він (вона) мене не дослухає, зробить скандал і все. У ці моменти не можна забути слова Спасителя: “Спізнайте правду, і правда визволить вас” (Ів. 8,32).

Правда здається страшною лише до того часу, поки її не виявимо. Якщо ж та людина, якій ми відкриваємо своє серце, відкриваємо правду і навіть найпотаємніші думки, справді нас любить, вона зуміє порозуміти і простити. Чи є хтось такий, який ніколи не помилявся у житті? Чи є хтось такий, який ніколи не проявляв свою слабість і не падав? Ні, таких нема! Але, на жаль, є багато таких, які бояться, чи не хочуть (часто через гордість) просити пробачення. Простити є також деколи дуже важко, але коли ми є з Богом, коли ми щодня не лише промовляємо устами Господню молитву, але беремо всерйоз слова “і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”, то зможемо просити пробачення і прощати із щирого серця. Особливо, коли наше серце наповнене справжньою любов’ю, ми зуміємо радіти правдою, зуміємо радіти щирістю нашої Половинки і бути взаємно щирими і відвертими, не боячись правди, а радіючи нею.

“Любов все зносить” (1 Кр. 13,7). Правда, як цікаво, слово зносити, має досить широку гаму значень. Воно означає: збирати до купи, терпіти, витримувати що-небудь неприємне, знищувати, тощо. Яке ж цих означень відноситься до любові? Може всі!? Можливо. Любов збирає до купи різних людей. І вони, знищуючи свій егоїзм, часто мусять терпіти один одному у любові, не раз витримуючи неприємні речі.  

У подружньому житті, та й вже від самих початків спільного шляху, коли хлопець і дівчина лише починають зустрічатися, потрібно навчитися багато чого зносити, і робити це в любові. Часто це важко, не хочеться переборювати труднощі, не хочеться, а інколи  вже нема сил ще і ще раз переживати нові удари. А якщо чоловік (жінка) п’є, вживає наркотики чи, як тепер стала модно, програє всі гроші у гральні автомати, або навіть б’є жінку? Що тоді? І це треба зносити? Так! Питаєте як? Перш за все потрібно щиро і самовіддано полюбити ту людину, яка бореться чи, може не усвідомивши свою проблему, ще не бореться з цією слабкістю. Якщо ж маємо любов, зможемо знести все. Але на допомогу маємо обов’язково кликати Бога. Христос радить боротися із злом «молитвою і постом» (Пор. Мр. 9, 29).

“Любов в усе вірить” (1 Кр. 13,7). Ми віримо в Бога, віримо в те, що Він як наш Небесний Отець завжди хоче нам добра у любові, довіряємо Йому. Інакше й бути не може. Дитина вірить та інтуїтивно відчуває, що батьки завжди хочуть їй добра. Вона вірить у те, що коли тато чи мама скаже щось робити чи не робити, то це їй на користь. Інша річ, що діти із цікавості часто порушують поради батьків, і як правило, саме тоді зазнають різних травм та невдач у житті.

Віра дає нам силу, і чим сильніша наша віра, тим сильнішими є ми. Віра здатна випросити у Бога чудо. «Нехай станеться за вашою вірою» (Мт. 9,29) – каже Христос і зціляє багатьох. Але чи сильна наша віра, чи здатні ми, особливо в години випробування, мовчати, і смиренно молитися та уповати на Господа? Чи здатні ми заспокоїтися, віддати все в Божі руки, молитися і чекати? Важко, але безсумнівно правильно: «І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите» (Мт. 21,22). Але «віра без діл мертва» (Як. 2,26), – говорить апостол Яків. Треба доказувати свою віру повсякчас, доказувати її вчинками любові.

А як вірити в стосунках між хлопцем і дівчиною? Як виражати свою віру в подружжі? Треба довіряти, довіряти в любові, не підозрювати, не ревнувати, ділитися всім, навіть найменшими дрібницями, ділитися в розмові. «Не маємо часу», – скажете ви. Молодь хоче більше проводити час на самоті: цілуватися, обніматися (це також нагода до гріха і велика небезпека для молодих людей!), можливо ходити на дискотеки, в якісь бари чи ресторани, в кафе, кіно, і зовсім не має часу на спілкування, можливо, навіть не потребує його. А подружжя? В подружжі – діти, робота, хатні турботи, можливо, старі батьки – нема коли спілкуватися. А це дуже прикро! Прикро, бо без спілкування і довіри не побудуєш міцного подружжя. Отож, більше спілкуйтеся і довіряйте один одному!

“Любов усього надіється” (1 Кр. 13,7). Де нема надії, там панує відчай. Де панує відчай, там панує тьма. Де панує тьма, там нема світла. Де нема світла, там нема Бога. Де нема Бога, там нема життя. Але ж ми живемо! А якщо ми живі, то має бути Бог. Коли є Бог, то має бути світло. Якщо ж є хоч трошечки світла, то нема вже темноти. Якщо ж темнота зникає, то нема відчаю. Якщо ж відчай відходить, то народжується надія. Отже, наше життя є підтвердженням того, що ми не можемо жити без надії. Уявіть собі своє життя без надії, без сподівання на щось краще, без мрій…

ImageУ подружньому житті надія також відіграє дуже важливу роль. Перш за все подруги мають надіятися на Бога, але також мусять знати, що можуть цілком і повністю надіятися і покладатися один на одного. Тому в стосунках між хлопцем і дівчиною, а пізніше в подружніх стосунках мусимо чітко усвідомити, що маємо на кого надіятися. Маємо на кого покладатися у тих ситуаціях, які нам здаються занадто тяжкими, щоб їх вирішувати самим. У подружжі фундаментальним є надія на те, що моя Половинка бажає мені добра. Бо коли ми любимо когось, то ніколи не зробимо тій людині чогось злого.

“Любов усе перетерпить” (1 Кр. 13,7). “Мене образили, несправедливо образили, чому, Боже? Невже я це заслужив?” – у горлі стоїть важкий клубок, щось давить у серці, і так важко простити, так важко вибачити і більше не згадувати цієї образи. І це справді не так легко! Не легко перетерпіти і простити Коханому (Коханій) образу, але якщо любиш, любиш по-справжньому, то вибачаєш і терпиш, незважаючи ні на що. Найважче, напевно, простити зраду! Легше казати, коли з цією проблемою зіткнулися двоє неодружених людей, для них вирішення – розійтися, з часом забудеться! Але не можна так легко покладати рук! А що робити подружжю, коли вони поклялися жити разом аж до смерті, як тоді? Як жити поруч з людиною, яка зрадила; як дивитися в очі тому, кого зрадив? Цього не зробиш без любові!

Христа також зрадили. Всі апостоли, за виключенням одного, повтікали. Юда продав Ісуса за 30 срібняків, а Петро відрікся, боячись за своє життя. Христос простив обом. Різниця лише в тому, що Юда не повірив у силу справжньої любові, не повірив у те, що любов усе перетерпить, навіть зраду, а Петро повірив. Той Петро, який запевняв померти разом з Христом після відречення гірко заплакав, і ці сльози покаяння принесли плоди прощення, а в кінці також і сповнення обіцянки готовності до мучеництва. Треба просто повірити у силу любові, і тоді нічого не буде тяжко перетерпіти. Бог зціляє і оздоровлює поранення, лише треба його щиро про це попросити. Отже, треба просто повірити у силу любові, і тоді нічого не буде важко перетерпіти. Бог зціляє і оздоровлює поранення, лише треба Його щиро про це попросити.

“Любов ніколи не переминає” (1 Кр. 13,8). Любов є вічною, як і Бог. І це також стосується подружнього життя. Якщо двоє людей люблять один одного, то їхня любов має бути вічною. Але лише та любов є вічною, яка має свої корені у Бозі. Лише тоді можемо вічно любити, коли ми відрікаємось самих себе, шукаючи завжди добра для коханої людини. Тоді можемо любити вічно, коли жертвуємо все, і в цій жертві не знаходимо тяжкість, а радше солодкість любові. Любити є важко. Це потребує багато зусиль. Але любити є найгарнішим покликанням людини, створеної на образ і подобу Божу. Любов ніколи не мине тоді, коли ми будемо її підкріпляти своїми вчинками і завжди пам’ятатимемо гімн любові св. Павла. Але, найголовніше, любов не мине тоді, коли будемо її живити щирою і постійною молитвою, не забуваючи при цьому нагадування апостола, що “тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них - любов” (1 Кр. 13,13).

Отож, хай кожному з нас буде на допомогу в любові своїми молитвами Пресвята Богородиця, щоб ми любили і жили на славу Отця, і Сина, і Святого Духа, завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь. 

Августин СОЛАНСЬКИЙ

та Кристина ГАЙДУКОВА,

Ужгород-Рим-Мукачево    

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter