Лк 6, 31-36; 2 Кор 11,31 – 12,9
Дорогі брати і сестри!
Ми беремо участь у Божественній Літургії, яка є джерелом і вершиною християнського життя. Тут ми зустрічаємося з Богом, стаємо перед ним, відкриваємо своє серце з його радощами та з його переживаннями: особистими, сімейними і національними. Але в храмі ми не молимося самі, але зі священиками, з нашими братами і сестрами, а особливо разом з цілим небом. Ми під час Літургії у храмі творимо одне сопричастя любові.
Ми на Божественній Літургії слухаємо Ісуса Христа, який до нас промовляє через Святе Євангеліє; послухали і Апостола Павла, який у ІІ листі до Коринтян сповідається перед нами про своє видіння, як він був узятий до третього неба і чув слова несказанні. Тим він хвалиться! Але собою не хоче хвалитися. Навпаки, говорить про свою неміч, і каже: «Дано мені колючку в тіло, щоб я не зносився вгору». Апостол Павло просив Господа, щоб його звільнив від цієї колючки, але Господь дав йому зрозуміти, що вистачає його благодать, бо сила Божа виявляється у безсиллі. Отож, каже Павло: «Я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала». А скільки «колючок» у нашому житті? І тому Апостол Павло дає нам до розуміння, що коли віримо, то і в наших щоденних «колючках» проявляється Божа сила.
А з короткого сьогоднішнього Євангелія від Луки ми почули, здається мені, важке для нас слово: «Любіть ворогів ваших, добро робіть їм… і Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк 6, 35-36). Людськими очима здається – неможливо. Як можна любити тих, що на нас нападають; любити тих, що вбивають невинних людей; як можна любити тих, які шукають тільки свої інтереси, владу та стільки зла і терпіння людям приносять? А як може любити на фронті солдат тих, що в нього стріляють? І на такі питання сам Папа Франциск недавно сказав: «Я не знаю, як це можна робити? А далі Папа Франциск продовжує: «Проте Ісус нам каже, що перш за все треба подивитися на те, що робить Отець Небесний. Отець Небесний не позбавляє світла і води тих, хто цього не заслуговує. Його сонце і Його дощ, Його любов і Його милосердя є для всіх, тому що Він всіх визнає як своїх дітей в очікуванні, що хтось визнає Його за Отця, приймаючи інших як братів. А Ісус Христос, у свою чергу, до зрадника Юди ставиться ніжно, і на хресті молиться за своїх ворогів: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять». Отже, неможливо любити наших ворогів, якщо не зберігаємо Божої любові у нашому серці. А чи можливо любити свого ворога солдатові на фронті? Здається, що дивлячись Божими очима - можливо! Справжній солдат християнин не може ненавидіти… І далі можемо знову запитати: А коли він стріляє у ворога, чи він цього ворога любить? Його любов, перш за все, скерована на свого брата, якого захищає. Він це робить з любові до свого народу, якого захищає від загарбників. А коли ворог обеззброєний і покалічений та просить допомоги, він його лікує. І таких доказів християнської любові до ворогів є чимало, і, навіть, у нашому війську. Я, навіть, недавно бачив трансляцію, коли український командир відпускав полонених і казав іти до їх батьків, щоб їм сказати про те, що війна є несправедлива, загарбницька. І яка повна жаху та війна з Каліфатом, то коли ворог покалічений, вони, християни, його не добивають, а лікують як свого солдата. І є свідчення, як той вояк з Каліфату просить хрещення.
В інтерв´ю, Аудо, Халдейський Архієпископ з міста Алеппо, каже, що Церква приймає усіх, не відрізняючи християн від мусульман, хоча деякі християни не розуміють цю відкритість, яка не робить різниці між релігійними і політичними фракціями, і Карітас роздає всім їжу, і у більшості для мусульман. І каже цей Архієпископ: «Цими днями, старий мусульманин прийшов до мене і голосно виявив вдячність за нашу працю, кажучи, що «справжнє золото бачиться тоді, коли є проблеми. Для мусульман – це золото є доброчинність християн».
І ще один приклад любові до ворогів під час війни:
Коли почалася ця остання війна в колишній Югославії, молодого хлопця, хорвата за національністю, після військової підготовки відправили на фронт. Прощаючись зі своєю нареченою, отримав від неї медальйон із зображенням Пречистої Діри Марії, як символ їхньої дружби й запоруку опіки в нещасті. В одному бою молодий хорват потрапив у полон до сербського війська, віддано наказ усіх розстріляти, нікого не залишити живим. Коли полонених вивели на розстріл, молодий хорват просився, щоб йому дарували життя. Нічого не допомагали його просьби. Тоді він вийняв медальйон, де була записана адреса його нареченої, і подав одному з офіцерів сербського війська, просячи передати його нареченій. Цей прийняв дарунок. Сталося так, що через кілька днів цей сербський офіцер був тяжко поранений, потрапив у полон до хорватів. Коли полонений прийшов до пам'яті, попросив медичну сестру, щоб подала йому його військову торбу. Офіцер сягнув рукою до торби, вийняв медальйон і показав медсестрі, котра відразу впізнала медальйон, що його подарувала кілька тижнів своєму нареченому... "Де цей воїн, медальйон котрого ти отримав?" - запитала його. Поранений зрозумів, що це її медальйон, і після короткого очікування промовив, що він вбив його, коли той потрапив у полон. Лікар наказав пильно стежити за лікуванням серба, аби не перебільшити дози ліків, що становила десять крапель, більше означало – отрута, і смерть для полоненого. У серці дівчини зроджувалася ненависть і бажання помсти, їй хотілося пустити на кілька крапель ліків більше, щоб відомстити, але вона вірила в Бога, була християнкою, пам'ятала науку Ісуса Христа, що потрібно любити ворогів... добре чинити їм. У її молодому серці точиться боротьба між помстою і любов'ю. Життя солдата в її руках... 8, 9, 10 крапель, ще одна - дві - і він не буде жити, він – вбивця її нареченого. Ні! Не може дозволити собі помсти, не може віддавати рівним, бажає віддати кращим - прощенням і любов'ю. Вона сумлінно доглядає хворого; він видужує від свого поранення, а вона зростає в Божій любові. Добро перемогло!
Отже, любов до ворогів на практиці – це любов, яка блищить, мов золото. Таку любов треба просити в Небесного Отця, і в ній постійно управлятися. Це не тільки на війні, а, навіть, у найменших щоденних сутичках з нашим сусідом. Це дорога, яка вимагає вправи, навернення, покори. Вам важко і мені нелегко. І тому Ісус каже у сьогоднішній Євангелії: «Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять. І коли чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й грішники те саме чинять» (Лк 6.32-33).
Читав я книжку відомого бразильського письменника Домініканського ордена, Фрей Бетто, в якій прочитав таке: «Ціннішим є той атеїст, що любить, ніж той віруючий, що ненавидить. Любов – це коріння і плоди кожної справжньої релігії; і досвід Бога кожної справжньої віри» (Frei Betto, O que me fez ser o que sou, Ed. Saraiva, 2013, p. 191).
Отже, Церква – місце зустрічі з Богом та з нашими ближніми. Це також наша хата і батьківщина. Це місце, де взаємно себе виліковуємо від наших колючок; це місце, де ми сприймаємо Божу любов, яка здатна любити, навіть, наших ворогів.
+ Діонісій,
Рим, 17/10/2020