Лк 8, 26-39; Еф 2,4-10
Дорогі в Христі брати і сестри!
Перш за все роздумуємо над глибокими і вражаючими словами апостола Павла, що Бог багатий милосердям. Він добрий і любить нас, хоча були ми мертві нашими гріхами. З Ним ми воскреснемо і з Ним будемо в небі. Однак, треба повірити в його благодать!
Бог, багатий милосердям, ради великої своєї любові, якою полюбив нас, мертвих нашими гріхами, оживив нас разом із Христом – благодаттю ви спасенні! Разом з ним воскресив нас. І разом посадовив на небі у Христі Ісусі… Він міг показати надзвичайне багатство своєї благодаті у своїй доброті до нас. Ви спасенні благодаттю через віру. І це не від нас, воно дар Божий.
Оповідання Луки має надзвичайно сучасне значення. Сучасна людина, хоч здебільшого живе в містах, але все частіше обирає ізоляцію у своєму світі, і тим самим себе вбиває, різні біси її мучать.
Це єдине чудо, що Ісус зробив у поганській околиці. Таким чином євангеліст Лука хоче випередити місію християн серед поган. Геразин – це місто Декаполя, розташоване 50 км на південь від Генезаретьського моря. Свині не мають можливості бігти 50 км, бо позбавлені підшкірних залоз. Тож оповідання має тільки сильне символічне забарвлення.
Оповідання Луки хоче виявити силу Ісуса Христа. Ця сила виявилася, коли він раніше утихомирив розбурхане море, а тут його сила і влада виявляється над нечистими духами, над поганською імперією, що її символізують свині (поганська імперія зродилася з поєднання кабана і білої свині, яка породила 30 поросят). Римський легіон мав 6 тисяч жовнірів. Греки і римляни жертвували для своїх богів свині. Тому для Євреїв свиня є нечистим створінням.
Євангелист Лука тут користується контрастами: самота – родинний дім; печера – місто; голий – одітий; хворий – здоровий. Ізоляція вбиває людину, діє деструктивно проти себе і проти інших. Всі бояться ізольованої людини, бояться біснуватого. Пустеля - це місце бісів, де вони знущаються над людиною. Людина, яка не має одежі – це те саме, що позбавлена своєї гідності, своєї ідентичності. Одежа, дає нам можливість піти на зустріч інших, вийти на вулицю, піти до міста, на гостину до своїх друзів, до храму
Тут Ісус Христос саме виявляє свою силу над демонами, над поганською імперією. Його місія є спасати, зціляти, визволяти від ізоляції, привертати людину до свого рідного дому, до спільноти людей, її одіти, привернути її ідентичність…
Уривок листа апостол Павла до Ефесян і сьогоднішнє Євангеліє нам звіщають:
- Що Бог є милосердний. Він прийшов, щоб нас спасти, визволити від ізоляції, де панують різні демони. Він нас оживляє і спасає. У ньому ініціатива любові і спасіння. Ми створені для добрих діл. Ото ж, ми покликані, щоб ми були разом з нашим Спасителем, в Його товаристві, в його спільноті, в Його Царстві. І разом з іншими людьми.
- Отож треба тікати від ізоляції та іти на зустріч до Бога та до інших наших братів. Спасіння приходить через сопричастя з Богом та з братами. В сопричасті виявляється ким ми є, яка наша ідентичність і наші дарування. У товаристві з іншими ми побачимо свої недоліки, і зможемо з них виправитися і вилікуватися; разом з іншими побачимо також наші дарування, і з ними можемо поділитися з іншими.
- Треба себе усвідомити, що і в сучасному світі, а ми знаємо з нашого важкого досвіду, про поганську імперію, яка жертвує для своїх богів не свині, а проливає кров невинних людей. Він не тільки трощить ланцюги і кайдани, а градами сипле бомби і вогонь… Треба сьогодні великої сили Божої, щоб видалити цих бісів, а їх більше як легіон… Треба молитися, щоб той біснуватий став спокійним, одягнувся в доброту, повернувся до свого дому.
- Але і треба виганяти бісів ізоляції з нас самих. Повернутися до дому Отця, одягнутися в одежу любові і доброти, та «іти і сповіщати по всьому місті, що Ісус зробив нам».
- Папа Франциск так часто у своїх проповідях закликає до виходу від себе, від ізоляції у своєму самолюбстві, а це зокрема в Апостольському повчанні «Радість Євангелія». Життя «набирає сили, коли даруємо його іншим, а слабне, коли живемо для себе і для власної вигоди» (9). І каже, що воліє радше «Церкву, яка зазнала ушкоджень, поранену й брудну, через те, що вийшла на вулиці, аніж Церкву, яка хвора через те, що закрилася в собі й ухопилася за власну безпеку… Маю надію, що нами керуватиме не так страх помилитися, як страх замкнутися у структури, у свої звички…» (49).
+ Діонісій