Отче Андрію, священик-дипломат - це, мабуть, покликання і професія одночасно. Розкажіть про шлях Вашого покликання до священства, і як доля закинула Вас до далекої Африки?

Священик – це завжди покликання, і які б функції він не виконував у Церкві, які б обов’язки на нього не покладала Церква; чи це парох, чи це професор, чи це капелан у війську, чи це куріальна адміністративна праця у єпархії, чи це дипломатичне служіння - все це являється реалізацією його покликання у Церкві і для Церкви.

Шановні відвідувачі нашої веб-сторінки, дозвольте запропонувати Вашій увазі інтерв’ю з особою всім Вам відомою і одночасно любленою. Сьогоднішня наша розмова не є звичайною, бо нашим гостем, а радше ми є в гостях у Глави Української греко-католицької церкви - Блаженнішого Любомира Гузара.

 Ваше Блаженство, Ви належите до монашого чину студитів, через довгі  роки сповнювали місію архімандрита, пов’язану із усіма клопотами та обов’язками цього уряду на Студіоні в Римі. На Ваші рамена була покладена місія розвитку цієї спільноти. Що Вам сьогодні пригадується важливим з досвіду архімандрита, що могло б послужити монашеству нашої церкві сьогодні.

Я на самому початку був єпархіальним священиком. Я колись ще малим хлопцем мріяв стати монахом. Але через воєнні обставини це не здійснилося. І коли я з батьками приїхав до США, прийшов до семінарії, скінчив її і став єпархіальним священиком. Щойно 11 років пізніше, коли я вже був був 11 років священиком, я мав змогу вступити до монастиря – це був монастир св. Теодора, монахів студійського уставу. Я відбув час проби і вже в 1973 або 1974 році одержав схиму. Опісля я був назначений покійним патріархом Йосифом на настоятеля дому і архімандрита з відповідальністю за монахів студійського уставу поза межами України. Нас було небагато, ми мали дім в Канаді, пробували осісти в Парагваю, але із збігом обставин, центральним монастирем для нас став монастир в Грота  Ферата, більш відомий під назвою “Студіон”.