Шановна редакціє часопису «До Світла», я є постійним читачем нашого журналу і завжди з нетерпінням очікую на новий номер. Поряд з цікавою та корисною інформацією про події, що відбуваються як на Україні, такі і в Італії, мене найбільше вражають розповіді жінок у рубриці «Долі». Ці історії є вражаючими, оскільки кожне слово кричить правдою, немає там вимислу чи фантазії, просто невигадані історії з життя наших жінок в Італії. Хочу сам поділитися з читачами часопису історією, свідком якої ненароком став я сам.
Одного разу, йдучи попри собор Святого Петра у Римі, помітив жіночку, чий сумний погляд та постава не дали мені помилитись – вона була українкою. Хотів йти далі, бо саме того дня мав багато справ і мусив квапитись, та ноги повернули мене назад. Жінка була дійсно українкою, назвалась Марією.
Один грецький філософ написав: «…жінка – це світло, яке світить і не згасає… жінка – це промінь сонця, яке обгортає своїм теплом… жінка – це веселка, яка по життю переливається і час від часу все на нові і нові кольори…». Про найпрекраснішу половину людства написано вірші, пісні, складено легенди. Жіночий образ висвітлюють у картинах, поезії. Тільки вона є і була з давніх-давен охоронницею сімейного вогника. Слова «донечка», «сестричка», «дружина», «матір», «бабуся», «люба», «мила», «кохана»…, скільки у них добра, лагідності, любові. Але, на жаль, у цьому найпрекраснішому слові, вірніше за ним, є доля, яку судилося пройти, стежини, які вели цих жінок змалечку і до старості, i як їх вони пройшли – один тільки Бог знає.
Був останній вечір старого року. З моїми сеньйорами я повечеряла, як і завжди, і за годину-другу вони пішли у ліжко. А що ж мені робити? Як зустріти Новий Рік одній на чужині, в чужій хаті. В чужій країні, без своїх рідних? Але в цей час я була присутня тут тільки духом. Мої думки не полишали мене. Вони мене понесли далеко-далеко до своєї рідної України, до своєї оселі, до своїх рідних і дітей. У цю новорічну ніч думкою я була з ними.
Хотілося піднести самій собі настрій, але як… увімкнула телевізор. Почала підключати один за одним канали, але не знайшла нічого доброго, щоб мені піднесло настрій хоч трошки, на якусь мить, хоч би відчула якусь посмішку на обличчі. І нарешті я переключила на канал Telepace з такою самою думкою, що і тут я нічого доброго не знайду в новорічну ніч.
Заувага до статті «Життя на кнопці або giri tremendi» (див. «До Світла» жовтень 2008)
Прочитавши розповідь Оксани Мицавки про її пригоди під час проживання в одному з так званих українських гуртожитків в Італії, мені і самій пригадались і мої «пригоди», адже кожен з нас, заробітчан, пройшов через них і більшій чи меншій мірі має схожий гіркий досвід. Звичайно у таких ситуаціях завжди хочеться звинувачувати господаря квартири (тих хто, винаймає квартиру у італійців, а вже потім здає її землякам), але...
Відчуття смертельної небезпеки не покидало Дану з того часу, як вона відкрила своїм ключем двері літньої кухні. Обійняла поглядом не розпакований ще товар, що тільки що привезла із Туреччини, далі поглядом перевела на важкі плюшеві штори, які здалося їй, легенько коливаються, начебто від поруху вітру, далі її погляд зупинився на кухонній шафі, газовій плиті, все на місті та чому її охопив жах? Здається ніби хтось стоїть за її спиною, тримаючи в руках щось важке і ледь стримуючи подих. Здригнулася. Тьху! Пропасть! Їй захотілося чимскоріше вийти на подвір’я. Взяла записну книжку із занотованими цінами і повернулася на базар. Прагнула якнайшвидше здати товар гуртом перекупникам, щоб відтак спокійно відпочити після важкої тижневої поїздки за товаром у Туреччину.
Життя – дуже складна річ, особливо, якщо воно з чужими людьми під одним дахом. З цим явищем може стикнутися кожен, хоча б раз у своєму житті. Тим паче, коли доля закидає на чужину і диктує свої правила, до яких просто необхідно пристосуватися, аби вижити. Ось так і наших заробітчан життя змусило призвичаїтися до умов, яких аж ніяк нормальними не назвеш.
Шановна редакціє часопису «До Світла», я є постійним читачем нашого журналу і завжди з нетерпінням очікую на новий номер. Поряд з цікавою та корисною інформацією про події, що відбуваються як на Україні, такі і в Італії, мене найбільше вражають розповіді жінок у рубриці «Долі». Ці історії є вражаючими, оскільки кожне слово кричить правдою, немає там вимислу чи фантазії, просто невигадані історії з життя наших жінок в Італії. Хочу сам поділитися з читачами часопису історією, свідком якої ненароком став я сам.
Один грецький філософ написав: «…жінка – це світло, яке світить і не згасає… жінка – це промінь сонця, яке обгортає своїм теплом… жінка – це веселка, яка по життю переливається і час від часу все на нові і нові кольори…». Про найпрекраснішу половину людства написано вірші, пісні, складено легенди. Жіночий образ висвітлюють у картинах, поезії. Тільки вона є і була з давніх-давен охоронницею сімейного вогника. Слова «донечка», «сестричка», «дружина», «матір», «бабуся», «люба», «мила», «кохана»…, скільки у них добра, лагідності, любові. Але, на жаль, у цьому найпрекраснішому слові, вірніше за ним, є доля, яку судилося пройти, стежини, які вели цих жінок змалечку і до старості, 
Був останній вечір старого року. З моїми сеньйорами я повечеряла, як і завжди, і за годину-другу вони пішли у ліжко. А що ж мені робити? Як зустріти Новий Рік одній на чужині, в чужій хаті. В чужій країні, без своїх рідних? Але в цей час я була присутня тут тільки духом. Мої думки не полишали мене. Вони мене понесли далеко-далеко до своєї рідної України, до своєї оселі, до своїх рідних і дітей. У цю новорічну ніч думкою я була з ними.
Прочитавши розповідь Оксани Мицавки про її пригоди під час проживання в одному з так званих українських гуртожитків в Італії, мені і самій пригадались і мої «пригоди», адже кожен з нас, заробітчан, пройшов через них і більшій чи меншій мірі має схожий гіркий досвід. 
Відчуття смертельної небезпеки не покидало Дану з того часу, як вона відкрила своїм ключем двері літньої кухні. Обійняла поглядом не розпакований ще товар, що тільки що привезла із Туреччини, далі поглядом перевела на важкі плюшеві штори, які здалося їй, легенько коливаються, начебто від поруху вітру, далі її погляд зупинився на кухонній шафі, газовій плиті, все на місті та чому її охопив жах? Здається ніби хтось стоїть за її спиною, тримаючи в руках щось важке і ледь стримуючи подих. Здригнулася. Тьху! Пропасть! Їй захотілося чимскоріше вийти на подвір’я. Взяла записну книжку із занотованими цінами і повернулася на базар. Прагнула якнайшвидше здати товар гуртом перекупникам, щоб відтак спокійно відпочити після важкої тижневої поїздки за товаром у Туреччину.
Життя – дуже складна річ, особливо, якщо воно з чужими людьми під одним дахом. З цим явищем може стикнутися кожен, хоча б раз у своєму житті. Тим паче, коли доля закидає на чужину і диктує свої правила, до яких просто необхідно пристосуватися, аби вижити. Ось так і наших заробітчан життя змусило призвичаїтися до умов, яких аж ніяк нормальними не назвеш.
